Як священику не стати церковником

Відомий серед духовенства та громадськості у Рівному диякон Віталій Поровчук, після шести років служіння в сані диякона, рукопокладений на священика. Чому він став священиком, як до цього поставилась дружина і чим отець-диякон відрізняється від отця-священика у розмові з ієреєм Віталієм Поровчуком.

– Отче Віталію, розкажіть спочатку, чому ви стали дияконом?
– Коли ми розпочали нашу правозахисну працю в Церкві, коли підняли складні наболілі питання про симонію, про відсутність соборноправності та інші проблеми церковні, то деякі священики, котрі займають керівні посади, говорили так: «Та ви ж у Церкві тільки чотири роки, як ви можете про це говорити»! В інтерв’ю один ієромонах закинув, що, мовляв, вони (серед них і я) прийшли в Церкву з політики. Тобто ми бачимо тут таке нерозуміння природи Церкви. Я ж кажу, що я в Церкві з 1969 року – з купелі, з хрещення, яке відбулося в Дубні, в Підборцях, серед ночі, таємно, за заштореними вікнами. І відтоді я в Церкві. Бо Церква – це тіло Христове, голова Церкви – Христос, а ми – члени цієї Церкви. Всі – і духовенство – священство кліру, і віряни – тобто священство вірних.
І це кричуще нерозуміння природи Церкви з боку значної частини духовенства завжди мені боліло. Завжди я якось відчував оту невидиму і видиму перегородку, яка відділяє духовенство від вірних. І що значна частина духовенства розуміє, що Церква – це церковники. Цей термін нам запровадили більшовики. Але я ніколи не думав, що належатиму до священства кліру, що стану дияконом чи стану священиком. Я просто хотів служити Богові, служити людям, тобто Церкві. Мене з дитинства дід і бабця водили в Церкву, в університеті, коли навчався, любив бувати в храмі, після закінчення навчання теж… Просто мав собі місце в Церкві, і завжди любив собі стояти на тому місці і молитися тихенько. І хотів щось зробити для Церкви, щоб активізувати ту роботу вірних, цей вірянський рух, так би мовити, щоб Церква здійснювала свою місію. Проповідувала слово Боже. І щоб Церква, тобто ми, народ Божий, допомагали один одному в Церкві, і людям поза Церквою, хворим, покинутим, немічним, так як Христос заповідає нам це робити. Щоби проявляли любов, бо віра без діл – мертва.

– І вийшло у вас це зробити?
– Як міг, так це й робив. Організували Братство, робили перші кроки, збираючи кошти, засоби для потребуючих: сиріт, немічних, хворих, потім підняли питання проблеми абортів. І митрополит Даниїл, нині покійний, мені постійно при тому казав, що все ж таки варто мені прийняти сан. А я вважав, що недостойний цього, не маю сили, уміння. Та й в принципі я займався викладацькою роботою, громадською, політичною, був депутатом. Взагалі навіть не уявляв, що буду дияконом. Але видно я собі так мислив, а Бог інакше. І так сталося, що близькі мені люди переконували мене стати дияконом. І так я став дияконом.
Взагалі в Церкві дияконське служіння дещо спотворене. Бо диякони були рукопокладені апостолами саме для того, щоб допомагати єпископам і священикам як у справі Літургійній, безпосередньо Богослужбовій, так і в справі милосердя, здійснення місії, свідчення слова Божого, допомоги хворим, немічним. Сказано, що вони прислуговували при столах, допомагали вдовам, тобто робили те, чим займалася Церква завжди. Зараз дияконське служіння зведене тільки до служіння безпосередньо в храмі, служіння Літургійного, і то тільки в кафедральних храмах, коли диякони, зазвичай з музичною освітою та хорошим голосом і слухом служать при архієреєві. І це не випадково, бо Церква, на жаль, не здійснює в повній мірі тієї своєї місії, яка покладена на неї і якою повинні займатися диякони, тобто допомагати хворим, немічним, покинутим, проповідувати слово Боже,організовувати місіонерську працю.

– Зазвичай дияконом стають на кілька днів або місяців, а потім їх рукопокладають у священики. Ваше дияконське служіння затягнулося на шість років. Чому?
– Я хотів працювати саме як диякон. Прагнув, щоб у Церкві це служіння місіонерське, благодійне, служіння для ближнього, для потребуючих, для немічних, хворих, покинутих, щоб воно було для нас абсолютно зрозумілою річчю. Щоб це була потреба нашого серця, нашої душі. Хотів якось допомагати в цьому і бачив своє служіння в Церкві саме в цьому.
Я не планував бути священиком так само, як і не планував бути дияконом. І тікав від цього священства. Шість років, десять чи двадцять – для мене не стояло питання про період і час. Стояло питання про те, що я маю зробити сьогодні, на цьому місці, в сані диякона, тут у Церкві. І я, як міг, так працював. Господь знає, добре чи погано. Люди хай скажуть.

– Чому тоді стали священиком?
– Тому що громада сказала, що потрібно. Владика сказав. Не те, щоби сказав – попросив. Священик і громада попросила. Бо ситуація в нас доволі складна. Священиків не вистачає для общини, для парафії преподобного Іова Почаївського, для потреб місії «Православне діло». Це вимушений крок. Я тікав від цього. В мене немає відповідних навичок, відповідної класичної освіти, та й багато є проблем духовних, звичайно. Щоб інших наставляти і вести, бути пастирем, треба самому бути на висоті.

– Що тоді отець Віталій-священик робитиме більше, ніж отець Віталій-диякон?
– Перш за все, я маю більше молитися, перебувати в пості, в постійному навчанні, щоб Бог давав дари Духа Святого, аби я міг бути духовним пастирем для інших. Щоб я міг людей наставляти, вести до покаяння, відкривати очі духовні, давати поради в складних життєвих ситуаціях. Це дуже важко. Якби я міг мати ці дари Духа Святого на учительство, наприклад, щоб навчати людей, благовістити слово Боже. Це для мене дуже важливо, я коли думаю про це, то мені і стращно і трепетно. Це є найважливіше для мене. Звернення, отець, це не просто якесь там традиційне звернення на кшталт «пане товаришу» чи «добродію». Якщо люди називають мене отцем, значить я маю бути для ним батьком духовним. Бо я тепер більше відповідальний за кожного члена громади, ніж коли я був дияконом. Чи готовий я до цього? Молитиму Бога, щоб дав мені сил і Дарів Духа Святого, щоб я, недостойний, міг з Божою поміччю це служіння своє здійснювати для Слави Божої і для добра людей.

– Які ваші враження від вашої першої в сані священика Літургії, першої сповіді, причастя?
– Коли мене рукопокладали, я дуже хвилювався. Після рукопокладення було багато роздумів і спокус. Чи варто це було робити? Чи зможу я це понести? Але Бог милостивий, і коли я став більше молитися в дні після рукопокладення, і особливо коли я почав служити, то відчув велику радість і упокорення. Я думаю Господь підтримав мене як підтримує неофітів, як ми підтримуємо своїх маленьких дітей, коли вони роблять перші кроки.
В служінні чи на шляху людина віруюча і перші кроки робить, Бог завжди підтримує, так як ми підтримуємо своїх дітей маленьких, коли вони роблять перші кроки ми їх водимо, підтримуємо, годуємо. І зараз Господь мене так підтримує, дає таку радість під час Богослужіння, якесь натхнення, умиротворення, але не знаю як буде далі, Господь знає. Знаю, що будуть спокуси великі, випробовування, про це пишуть святі отці. Можливо будуть і падіння, але молю Бога, щоб були і вставання. А зараз дійсно коли служиш, то відчуваєш велику духовну радість.
Мені також радісно, що я отримав свячення і мене рукопоклав єпископ Іриней, який в свою чергу був рукопокладений єпископом Лазарем Журбенком. Це є те духовенство, яке в найтяжчі часи комуністичних переслідувань Церкви зберігало вірність істинному Православ’ю, перебувало в катакомбах, зазнало переслідувань і ув’язнень, і з одного радісно, а з іншого боку я розумію, що маю як священик наслідувати ту традицію, традицію Церкви катакомбної, гонимої, Істинно-Православної, яка в набагато тяжчі часи зберегла вірність істині. Зараз часи інші, але теж нелегкі, тому я і всі ми повинні бути свідомі свого покликання, свого служіння. І тому хочу попросити молитов всіх братів і сестер за мене, тому що священику, як і кожному християнину важко не спокуситися, не впасти, важко без молитви, коли за тебе не моляться, кожен з нас відчуває потребу в цій молитві братів сестер отців, тому прошу цих молитов і сам буду молитися за общину, за всіх близьких, друзів, однодумців, а також за тих хто нас не розуміє, чинить перешкоди, за всіх.

– Як матушка і діти сприйняли ваш новий сан?
– Дружина завжди, ще тоді коли стояло питання про дияконську хіротонію, розуміла, може навіть більше ніж я, всю відповідальність цього кроку. Вона запитала чи готові ми до цього, тобто сказала, що ми мали б подумати чи готові ми чи ні, разом подумати, як подружжя. Проведімо паралелі між священичим служінням та цивільною професією, наприклад пожежника чи військового. Професією, де є якась небезпека, коли людина, виконуючи професійні обов’язки має певні обмеження в житті. Людина сьогодні тут, а завтра її можуть підняти по тривозі і перекинути в якесь інше місце чи там жити далеко від дому. І в цих людей не виникає сумнівів їхати чи не їхати. Телефонують офіцеру МНС, що він має їхати десь, його перекидають на пожежу чи на атомну станцію. Він же не каже, що його дружина не пускає, тому він не може поїхати. Питання так не стоїть. Але, на жаль, у середовищі духовенства ми таке бачимо, коли кажуть: «Вибач, не можу мене матушка не пускає, в мене будуть проблеми в сім’ї». Наприклад, організувати молодіжний табір чи там в лікарню сходити чи кудись в районний центр поїхати з проповіддю. В середовищі духовенства це скоріше правило, а не виняток. І моя дружина завжди казала, що обов’язок священика набагато складніший і важливіший, ніж у офіцера МНС. Бо офіцери МНС – це, скоріше, відповідальність за життя людей. А священство відповідає ще й за душі людей, і не тільки за душі, а й за ситуацію в громаді, місті, країні, бо якщо у людей є мир в душі, є віра, то порядок буде і на вулиці, і в місті, і в країні. Тому ми несемо велику відповідальність і маємо всього себе віддавати цьому. Тому дружина сприйняла моє рукопокладення в сан дияконський, так само як і в священичий, мені здається, правильно, відповідально сприйняла. Вона мені дуже допомагає в цьому служінні. Протягом цих останніх шести років, якби не вона, то я не міг би зробити багатьох речей, які Господь благословив мені зробити. І молитвою своєю постійною, і добрим словом, і хорошою порадою. А крім того, вона хороший тил, на ній відповідальність за дітей. Вона за дітьми дивиться, годує, наставляє.

– Що вона каже, коли вас немає дома на свята?
– Вона нічого не каже, вона молиться за мене. Ви знаєте, мене часто питають «що вам ваша матушка каже»? Вона розуміє, що я в цьому місці не на відпочинку, це моє служіння, таке ж як і в лікаря чи в офіцера, в кожного своє служіння. Ми дивимося на наших дітей і думаємо – яке майбутнє їх чекає. Дивимось яка ситуація зараз в школах, в дворах, ми це бачимо, читаємо газети, телевізор не дивимось, але знаємо яка ситуація, які спокуси для дітей, хто тих дітей навчить, в якому середовищі вони будуть. І знаючи це все, неможливо сидіти склавши руки і нічого не робити, не проповідувати дітям, молоді, не молитися за них не наставляти. Тому вона нічого не може сказати, тільки підтримує. Інша справа, що можливо я трохи занедбав свої обов’язки, як батька, як глави малої Церкви. Часто дружина каже, що я мав би більше приділяти уваги своїм дітям, наставляти їх, більше гратися, спілкуватися.

– А як діти сприйняли ваше священство?
– Ну діти, як діти (сміється – ред.). Питали: «Ви будете тепер причащати? Тримати хрест? Ага, тоді добре…». Вони ще не зовсім розуміють, те про що ми говоримо зараз, але, мабуть, розуміють десь на рівні своєї душі, ще чистої, незаплямованої гріхом, що священиче служіння це добре.

Спілкувався Володимир Торбіч

Фото: З дружиною і дітьми. Завдяки надійному сімейному тилу отець Віталій може приділяти час церковному та громадському служінню

Опубліковано у інтерв’ю, на Рівненщині | Теґи: , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>