Що робити, щоб люди не билися: про рівненський меморандум щодо єдності Церкви

Ілюстраційне фото

Інформація про підписання Меморандуму про єдину Україну та єдину Українську помісну Православну Церкву у Рівному, викликала сподівання багатьох українців, що нарешті керівництво різних православних юрисдикцій розпочинає діалог щодо примирення і поєднання.

Був також великий резонанс в українських та російських ЗМІ, побоювання в колах українських москвофілів, що почнеться рух у бік автокефалії Української Православної Церкви. Не було тільки одного – покаяння.

Не довго тішилися сподіваннями українці, не довго сумували москвофіли, зовсім швидко російські єпископи Московського Патріархату на Рівненщині відкликали свої підписи під Меморандумом.

Під час підписання документу звучали заяви, що ця ініціатива йде знизу , без узгодження з вищим церковним та державним проводом. Натомість всі, хто хоч трохи знає церковне життя з середини, розуміє, що такі кроки у Церкві роблять лише з дозволу керівництва. Сценарії розроблялися за лаштунками, у владних кабінетах та владичних покоях. Очевидно, за Меморандумом стоять розрахунки та інтереси всіх без винятку учасників процесу.

Спостерігаючи за цим усім, читаючи тексти взаємних звинувачень і репортажі про церковні протистояння у селах, згадуєш аналогічну риторику і події партійно-політичних баталій за український владний олімп. Хочеш чи не хочеш, а проводиш аналогії між політиками та церковною ієрархією, яка хоче поєднати Церкву за рецептами політичної кухні. Причому не найкращої кухні.

Звичайно, що керівництво Київського Патріархату і УАПЦ разом з паствою хоче створення помісної Православної Церкви, без якої українцям важко буде зберегтися в розумінні духовному та історичному. Московський Патріархат цього не хоче і разом з КГБ (ФСБ) розробляє свої плани. Щоправда, серед духовенства та віруючих цієї Церкви в Україні є прихильники автокефалії та патріоти.

Та як не дивно, ці три групи мають одну спільну рису – проблеми, які мають вирішуватися винятково у духовній площині, хочуть вирішити методами політичними. Звичайно, це шлях хибний.

Що це за політичні методи? Це коли на перше місце церковні ієрархи замість Бога ставлять дух цього світу – владу, гроші, соціальний і корпоративний статус та інтерес, матеріальний комфорт. При цьому прикриваються гарними словами про віру, Церкву, канонічність, патріотизм і необхідність єдності. Яка мета – такі й методи досягнення мети. Одні далі служать ворожій іноземній владі у Росії, інші орієнтуються на корумповані політичні кола у Києві, а всі разом займаються підкупом, церковно-політичними інтригами, бізнесом у Церкві. Це призводить до атмосфери підозрінь, відчуженості та протистоянь навіть всередині власних юрисдикцій. Де ж тут буде єдність?

А що значить духовна площина? Це значить на перше місце поставити Бога – Віру, Надію, Любов, Софію – Божу Премудрість, покаяння смирення, прощення, жертовність,взаємну підтримку. Гріхи роз’єднують, а Христос Бог – об’єднує.

Що ж треба нам всім спочатку зробити, щоб розпочати рух у правильному напрямку до єдності? Викорінювати власні гріхи. Причому кожен має почати з себе. Жити у молитві, сповідати перед Богом і людьми свої гріхи, себто виправлятися, причащатися достойно Тіла і Крові Господньої, читати Слово Боже і жити за ним так, щоб кожному біля нас було тепло. Щоб ми в кожній людині бачили образ Божий, особливо у знедоленому, хворому, покинутому і відкинутому, у живій, але ненародженій дитині, яких мільйонами вбивають через аборти в Україні. Найперше так почати жити має духовенство.

А що треба робити, щоб меморандуми втілювалися у життя? Політичне керівництво не повинно втручатися у церковне життя, лише забезпечити дотримання законності в церковно-державних стосунках. При цьому влада не має закривати очі на злочини, які чинять у церковних структурах . Якщо хтось проводить підривну агентурну роботу на користь Росії, то такі люди мусять бути покарані. Так само мають каратися особи, які руйнують, наприклад, церкви – пам’ятки архітектури. Зазвичай, ці храми перебудовують або повністю знищують, щоб реалізувати нові сумнівні будівельні проекти, відмивши за відомими схемами церковні, а часто і бюджетні кошти.

Мають каратися хабарники у духовних навчальних закладах та єпархіальних канцеляріях. Звичайно ж, у кримінальному порядку повинні переслідуватися єпископи чи інші особи, які чинять гомосексуальне насилля у монастирях та семінаріях. Цей страшний спадок совєтської патріархії має бути викорінений. Всякий кримінальний злочин має каратися. Це функції держави.

А що ж має робити Церква для єдності і поступу в цьому напрямку? Звідки ж стільки непорядків у Церкві, які не дають можливості нам об’єднатися і чому їх замовчують? Одна з головних причин – відступництво у часи більшовизму.

Завданням комуністичної держави було знищити християнство і перетворити громадян на безбожників. Переважна більшість православних християн у CCCР разом зі своїми єпископами пішли у підпілля, не визнавши підписану у 1927 році митрополитом Сергієм Страгородським, майбутнім московським патріархом, декларацію про співпрацю з більшовиками. У 1920 – 30-их роках більшовики вбили або ув’язнили мільйони цих християн тільки за те, що вони були християнами. У 1943 році більшовики вирішили змінити тактику боротьби з Церквою. Було створено Московський Патріархат повністю підконтрольний більшовицьким спецслужбам, щоб створити підмінну Православ’я, очоливши церковне життя у країні. Комуністи призначали на керівні посади часто людей невіруючих, неморальних, неосвічених, щоб висміяти Церкву в очах народу.

Було заборонено проводити всяку місіонерську, просвітницьку чи благодійну працю. Сергіанські єпископи ( послідовники Сергія Страгородського) їздили на чорних «Волгах» і отримували совєтські ордени, а катакомбне духовенство і віряни були, якщо не в психушках і таборах, то в тяжких умовах підпілля. Звичайно, у Московському патріархаті траплялися винятки – владики Гермоген Голубєв, Лука Войно-Ясенецький, Антоній Сурожський та інші. Проте, вони не визначали церковного курсу. Єпископ Гермоген Голубєв, який у 1968 році підняв питання про відмову від накинутої комуністами системи церковного управління, був взятий під домашній арешт у монастирі, де несподівано помер. Священики, які підтримали його, були ув’язненні.

Саме в червоній патріархії було запроваджено систему цінників на таїнства і треби так розповсюджені тепер і заборонені канонами.Тоді зароджувалося таке масове сучасне явище, як купівля єпископських та священичих санів, хабарництво при призначенні на багаті парафії, обрядовий формалізм і байдужість священиків. Адже це було одне середовище – корумпована партійна та чекістська номенклатура і вище червоне духовенство. Коли ж розпався СССР, номенклатура партії і КГБ почала грабувати і нечувано збагачуватися. Лише трохи відставав від них згадуваний єпископат. Одночасно Московська патріархія в Україні, пов’язана з російськими спецслужбами, провадила працю, аби дискредитувати саму ідею автокефалії та помісності Київської Церкви. Було виховано декілька поколінь людей для яких саме слово «автокефалія» є синонімом відступництва.

При цьому люди в УПЦ не знають, що вони належать до автокефальної Російської Православної Церкви Московського Патріархату, яка з допомогою російської дипломатії і впливів робить надзусилля, щоб інші помісні Церкви не визнавали автокефалії Української Церкви. Приховується історична правда про те, що більшість помісних Церков пройшли через період невизнання їхньої автокефалії, а канонічність Церкви визначається не формальною приналежністю до Диптиху (офіційного списку помісних Церков), а істинним сповіданням віри, тобто дотриманням цих канонів. Робиться все, щоб не було єдності у Київські Церкві. Бо кого ж визнавати, коли стільки юрисдикцій.

Нам не потрібна автокефалія заради автокефалії, помісність заради помісності. Нам потрібна справжня єдність в Ісусі Христі та істинне сповідання православної віри. Тоді не будуть битися люди під храмами. Для цього,насамперед, теперішній сергіанський єпископат як Московського так і Київського патріархатів має покаятися за гріхи співпраці з безбожним більшовизмом в часи існування СССР, і в постсовєтській період та спробувати виправляти ситуацію.

Треба вийти перед людьми та сказати, що наші попередники і ми, починаючи з 1927 року, співпрацювали з атеїстичним тоталітарним комуністичним режимом та їх наступниками. Що керівництво Червоної Совєтської патріархії, як її називали переслідувані істинні православні християни, нищило Церкву зсередини, запровадивши непритаманну Українському Православ’ю авторитарну систему управління під жорстким наглядом ворожої до християнства держави та її спецслужб. Більшість духовенства і віруючий народ було усунуто від керівництва Церквою, оскільки було скасовано церковну соборність. Ця система управління збережена і дотепер. Вся влада, всупереч канонам, зосереджена в руках предстоятеля і ним призначеного вузького оточення. Церковні собори від єпархіальних до помісних не скликаються, а якщо скликаються то мають формальний, декоративний характер. Монастирі, братства, парафії, духовні навчальні заклади не беруть участі в обговоренні нагальних питань життя Церкви і не впливають на прийняття жодних рішень.Єпископи не обираються прямим, таємним голосуванням на соборі єпископів, згідно канонів, а фактично призначаються предстоятелем за лояльність і великі хабарі.

Ці гроші владики потім «відбивають» у своїх єпархіях, вимагаючи хабарі за рукопокладення свого духовенства та через всякі інші незаконні принесення. Єпископат на виборах обслуговує ті чи інші політичні клани і отримує від них подарунки у вигляді дорогих забавок або можливості брати участь у схемах з відмивання державних коштів, наприклад, на будівництві великих храмів чи інших церковних об’єктів Вище духовенство не звітується Церкві, немає дієвого контролю коштів та можливості протистояти корупції (згадаймо палаци і розкішні машини постсовєтських єпископив). Немає, передбаченого канонами незалежного церковного суду. Його функції підміняє фактично предстоятель і ним контрольований синод, Тобто скарги щодо порушень та злочинів розглядають ті, на кого скаржаться. Чи можуть вони прийняти чесне рішення у цьому випадку? Все це характерно як для УПЦ МП, так і для УПЦ КП і УАПЦ синоду митрополита Мефодія Кудрякова. У випадку з Московським патріархатом, ситуація погіршується тим , що вони повністю, як і у совєтські часи, контрольовані Кремлем і Луб’янкою. Це особливо небезпечно в умовах війни з Росією, війни, яку Московська патріархія підбурювала та ідеологічно забезпечувала. Власне для цього вона і була створена Сталіном.

Така закрита система повністю просякнута корупцією і знесилює Церкву.Занепадає рівень освіти у семінаріях та академіях. Чесні та віруючі випускники духовних шкіл, не бажаючи платити хабарі, відмовляються від рукопокладення. Рукопокладені за хабарі їхні однокласники розпочинають своє служіння з нерозкаяного гріха і не можуть бути справжніми пастирями. Храми у селах і містечках порожні. Там не навчають Слова Божого – недільних шкіл для молоді і дорослих практично немає. Люди не сповідаються і не причащаються на літургіях, немає спільнотного життя. Часто проповідуються різноманітні єресі та формується напівязичницьке розуміння віри в основі якого є обрядовірство. Немає благодійних місій і чіткої позиції Церкви щодо важливих моральних і суспільних проблем. В храмах Московського патріархату провадиться русифікація народу. Існують винятки, але вони лише підтверджують правила. А тим часом родини розпадаються, люди спиваються, дітей абортами масово вбивають, державу обкрадають, а народ соціально принижують і пускають з торбою по світу «володарі життя», які не хочуть міняти злочинну систему ні в державі, ні в Церкві. І це після стількох смертей невинних людей, які загинули за те, щоб в Україні припинилося таке беззаконня.

Чесне духовенство в цій витвореній більшовиками системі не може, або не хоче відстоювати правду, бо зразу ж буде звинувачене у наклепництві і покарене через заборону у священослужінні. Російській священик, багатолітній в’язень совєтських таборів, отець Павло Адельгейм – відомий богослов, останніми роками піднімав ці питання у Московському патріархаті в Росії. Окрім того, він написав дуже актуальну книгу на цю тему – «Догмат о Церкви в канонах и практике». У результаті його позбавили парафії у Пскові, усунули від керівництва створеною ним місією та школою для розумово неповносправних дітей і молоді. У серпні 2013 року отець Павло був убитий.

Покаятися – це значить виправлятися і змінюватися у Бозі, змінювати свою сутність, своє духовне єство. Без покаяння ми не можемо спастися. Ми також не повинні боятися стояти за Правду, так як це робили святі новомученики і сповідники – наші попередники і сучасники. Повернення до євангельських витоків, чесне життя з Богом – ось наш Шлях. Якщо ми цього не зрозуміємо, якщо духовенство не перестане боятися сповідувати істинну віру та її захищати, то ми всі загинемо. І теперішня війна на Сході, теперішні бійки під храмами будуть для нас тільки квіточками.

Опубліковано у блог священика, в україні, відповіді священика, очищення Церкви. Додати до закладок постійне посилання.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>